Будинок патріарха Мстислава

Навіщо відновлювати музей патріарха Мстислава у Полтаві?: томос, Петлюра і дещо ще

Оприлюднено

Ситуація: неподалік від Конкорду стоїть будівля з обваленим дахом. На ній табличка – музей патріарха Мстислава. Завдяки (у тому числі) цьому священнослужителю у 2019 році Україна здобула томос.
Уже кілька років у музеї не було жодного відвідувача. Стіни поглинає природа: вода знищує каркас і фундамент. Міськрада, як власник найбільшого шмату будівлі, залишається осторонь, а парафії Свято-Михайлівського собору, яка володіє лише прибудовою, вистачає коштів хіба що на мінімальну підтримку будівлі, яку можна охарактеризувати: «аби остаточно не розвалилася». Навіщо полтавцям музей Мстислава? Хто він і який має стосунок до томосу?

Хто такий патріарх Мстислав?

Патріарх Мстислав

У Вікіпедії патріарха Мстислава (1898-1993) називають першим патріархом Української автокефальної православної церкви (далі – УАПЦ) і патріархом Української православної церкви Київського патріархату (УАПЦ КП). Ці титули означають ні що інше, як те, що в 90-ті роки патріарх Мстислав був найголовнішою особою в церковних справах православної церкви України. Був її «начальником».
Історія з автокефальною церквою – доволі довга. (Автокефальна – тобто та, яка сама собою управляє). Упродовж 20 століття більшість українських земель належали Російській, а потім Радянській імперії. Церковні справи ідентично підпорядковувалися Москві. І для того, щоб висунутись з-під Московського патріархату, українська еліта у 1919 році створила УАПЦ. Пізніше її то ветували, то «дозволяли», тобто як завжди грали в пінг-понг з українським питанням. Проте, з незалежністю «хмарно» перемінилось на «хмарно з проясненнями». У 1990 та у 1992 році в стінах святої Софії в Києві патріарх Мстислав приміряв два своїх найвизначніших титули: патріарха УАПЦ і УПЦ КП.

Інтронізація, собор Св. Софії. Київ, 18 листопада 1990 р.
Інтронізація, собор Св. Софії. Київ, 18 листопада 1990 р.

Чому Мстислава називають першим патріархом УАПЦ? Бо у п’ятому столітті нашої ери, на четвертому соборі, який проходив у Візантійському місті Халкідон, прийняли рішення, що церковне представництво мусить бути співмірним із державністю території. Тобто, є держава – є патріарх, є область – є єпископ. Після 90-го року Україна офіційно могла обрати патріарха своєї незалежної церкви, що врешті й відбулося.

До чого тут томос 2019-го року?

Патріарх Мстислав народився у кінці дев’ятнадцятого століття і, на перший погляд, дивно прив’язувати його до подій століття 21-го. Однак, зв’язок є. Упродовж життя син рідної сестри Симона Петлюри Маріанни та її чоловіка Івана Скрипника, Степан (у вірі – Мстислав) прожив купу ролей. Його життєпис виглядає так:
Народився у Полтаві, вивчився в Оренбурзі на прапорщика. З покликом Першої Світової доєднався до полку імені Костя Гордієнка Армії УНР, дослужився там до хорунжого (молодшого офіцера) та особистого ад’ютанта (ретранслятора наказів) отамана Петлюри. Отримав у Варшаві освіту політолога, став депутатом польського парламенту, а з 1939 року й до смерті – служив церкві.

Степан Скрипник у молоді роки
Фото: uk.rodovid.org

Після еміграції в Канаду очолив єпархію Української праволсавної громади, зустрічався з президентом США Рональдом Рейганом, знявся в англомовній документалці «Harvest of Dispair” про українські 20-ті й 30-ті і під кінець життя повернув в Україну, щоб возвестись у сан. Факти вражають, проте без контексту вони мало, що означають.
Справа в тому, що Степан Скрипник – представник якісної духовної еліти, який мислив не лише заповідями Божими: він воював, навчався в європейському вузі, пізнав політичну відповідальність. Його картинка світу була широкою і неоднозначною. Простими словами, про нього ніколи не сказали б: «дурний поп». І цей чоловік розумів, що допоки найвижчі адміністративні посади в УПЦ займають московські примари, а на місцях сидять їхні поторочі і правлять народу служби, про самостійність можна забути. Тому, у 1943-му році Мстислав став єпископом УАПЦ, а у 1990-му її патріархом. Це той випадок, коли освічена еліта долучилася до адміністрування держави.
У 2019 році у Стамбулі, коли Вселенський патріарх Варфоломій видав томос (дозвіл) про автокефалію митрополитові Київському і всієї України Епіфанію, у Москві запротестували. З російських ЗМІ лавиною полилися добре знайомі заяви, що УПЦ не має право на самостійність, вона не легітимна й взагалі вийшла з лона російської церкви, а значить покірна їй. Проте, у Москві забули, що існувала не лише УПЦ, що підпадала під їхній вплив, а й УАПЦ, яка завдяки Мстиславу й іншим діячам, функціонувала окремо. І в 20-му столітті, і в 90-ті, коли мало, що змінилося, ця структура своєю наявністю нагадувала про забуті речі й повертала до джерел. Наприклад, до того, що Київська митрополія, з якої виродились українська, російська і білоруська церкви була створена князем Володимиром, наголошую! у Києві, не в Новгороді і не в Суздалі. Або ж до того, що від самого заснування Київської митрополії, хто стане її очільником узгоджували лише з Константинопольским патріархом, а ось висвячувати митрополитів у Москві стали лише з 1686 року. Тобто, якщо порахувати, то Київська митрополія і пізніше УПЦ були під впливом Константинополя більше років, ніж під впливом Москви і вийти з лона останньої точно не могли.
Стосунок патріарха Мстислава до томосу – прямий. Він очолив самостійну українську церкву для того, щоб «відкараскатись» від Москви й розбудовувати державу. У 2019 році Україна відправила запит на томос з ідентичною мотивацією. Мстислав і ми хотіли одного і того ж самого. І це сталося. Тепер українських архієреїв не погоджуватиме Москва. Одначе, з точністю можна сказати – другого без першого не було б. Якби не Мстислав, наврядче був би томос.

Поточний стан споруди, вул. Патріарха Мстислава, 13

5 причин, чому варто відновити музей патріарха Мстислава

1. Бо для цього необхідно лише 1% від місячного бюджету міста. Місту нічого не коштує реставрувати садибу. За попередніми підрахунками ремонт обійдеться в 3 млн гривень. Приблизно стільки, за даними Bihus.info., лежить «у шафці» матері мера Полтави Олександра Мамая. Заможна пенсіонерка;)!

2. Мстислав почав боротьбу за «відлучення від радянської церкви». У часи російсько-української війни і, зважаючи на нещодавнє здобуття томосу, відновлення музею аж проситься. Його необхідно вберегти поки це ще можливо. І, хоча фраза «задля пам’яті про минуле» для декого зазвучить нафталіново, вона не втрачає суті. Це досі важливо, досі символічно і просто чесно. Адже людині, яка старалась для нас, треба віддати належне.

3.Мстислав походив із родини Симона Петлюри. Цей непересічний зв’язок, що сформувався в кордонах одного міста, можна використати для розвитку туризму. Тим паче, у Полтаві незабаром встановлять пам’ятник отаману УНР. На цьому збігу можна побудувати туристичні маршрути й музейні експозиції. Особливо враховуючи те, що ці чоловіки не просто були родичами. Вони спілкувались, разом воювали і контекст їхньої діяльності неабияк переплітався.

4.Курйозно, але Мстислава закордоном знають більше, ніж на батьківщини. Звісно, мова йде про канадську діаспору. Яка, до речі, неабияк вподобала садибу митрополита Андрея Шептицького у Львові. Храм, де він правив, став справжнім місцем паломництва. У Полтави також є потенціал. Музей Мстислава й інші історичні «шоуплейси» можуть претендувати на увагу туристів, а що важливіше – на їхній гаманець. До того ж, гаманець не лише з франками і грушевськими, а й з зеленими папірчиками.

5. Давайте будемо чесними: у Полтаві майже нікуди сходити. Це щоденна проблема сотень мешканців. Дозвілля як таке відсутнє. Обмежуємось поодинокими проблисками у вигляді краєзнавчого музею, парку «Перемога», міської та галереї «Джамп» і кількох ресторанчиків у центрі. Якщо з’явиться місце, в яке на вихідні можна сходити з сім’єю, нащо присипати таку ініціативу?

Отже!
• патріарх Мстислав – діяч загальноукраїнського масштабу.
• його вклад в українську церкву прирівнюється до вкладу Рокфеллера в американську економіку.
• не було б Мстислава, наврядче був би томос.
• реставрація музею коштує смішних грошей для бюджету міста.
• вона необхідна, щоб так! – зберегти історичну пам’ять.

На могилі Тараса Шевченка в Каневі 1990 року.

Поки я писала статтю, а ви її читали, пройшло щонайменше два дощі. Стіни музею патріарха Мстислава розм’якли ще більше. Будемо сподіватися, що «засідателі» почують заклик до дії і розпочнуть реставрація. А поки залишається «молитися» на помірну кількість опадів;).

Тетяна Мороз

Коментарі: