Коли йдеться про постать архітектора, якого маєш за честь вважати одним із своїх вчителів, з яким пощастило працювати й спілкуватися, опиняєшся віч-на-віч з величезною проблемою: що саме ти можеш сказати про особистість, яка своїм життям і діяльністю у ХХ столітті визначила долю українського міста й, опосередковано, твою власну?
Говорячи про Лева Семеновича Вайнгорта (27.11.1912, Варшава – 18.04.1994, Полтава) можна переконливо стверджувати, що в його особі історія архітектури України має приклад Головного Архітектора Міста не за тимчасовою посадою, а за способом мислення й організації власної життєдіяльності. Він тридцять років був головним архітектором Полтави за умов регулярних змін генеральних секретарів й місцевих очільників єдиної правлячої партії, ідеологічних напрямів в архітектурі – це фантастичний випадок в архітектурній практиці радянської доби. Безперечно, що архітектор Лев Вайнгорт завжди мислив глобально, а діяв – локально, надаючи пріоритети інтересам міста, артистично маневруючи між забаганками тимчасовців-можновладців.
Всіх, хто знав Лева Семеновича, вражали великі знання історії Полтави та глибоке розуміння чинників, що обумовили формування міста на різних етапах. Він дуже часто згадував губернського архітектора М. Амвросімова, автора проекту розпланування Полтави 1803-1805 років. І ставало зрозумілим те, що для Л. Вайнгорта М. Амвросімов був колегою, з яким він постійно перебував у позачасовій комунікації. Лев Семенович немовби перейняв від свого попередника символічну естафету Відповідальності Архітектора за Місто і, попри всі труднощі свого часу, гідно проніс через все своє життя.
Кожен з етапів пройденого шляху – це великий реалізований проект архітектора Л. С. Вайнгорта як Головного архітектора Полтави ХХ століття. Головного архітектора не за посадою, а за особистим життєвим самовизначенням. Перший великий проект – Подолання великої руїни та відродження Полтави – розпочався у лютому 1944 р. Ще йшла війна, а в новоствореному Управлінні головного архітектора міста розроблялися проекти відбудови Полтави. Звісно, що першочерговим завданням було відновлення зруйнованої інфраструктури міста, промисловості, транспорту. Однак документи свідчать, що одночасно з відбудовою комунального господарства було розпочато й відродження історико-культурної спадщини. І саме ці роботи стали важливим чинником консолідації зусиль місцевої влади, професіоналів та громадян міста. Зараз можна тільки безмежно дивуватися патріотизму і самовідданій праці полтавців. Наприклад, вже в грудні 1943 р. у Полтаві запрацював молокозавод і одночасно відкрито Літературно-меморіальний музей Панаса Мирного, книжкову крамницю на розі вулиць Леніна та Комсомольської (добре пам’ятаю з дитинства цю скарбницю книжково-канцелярських коштовностей, на яких виросло кілька повоєнних поколінь полтавців).
Символічним є те, що відбудова центру Полтави розпочалася з ядра – ансамблю Круглої площі (як і на початку ХІХ ст. нова забудова). Думки були суперечливими, тому 1945 року був проведений конкурс, на який були представлені проекти Академії архітектури УРСР, Діпроміста УРСР та Управління головного архітектора м. Полтави. Цілком ймовірно, що за умов здійснення першого чи другого проекту Полтава б назавжди втратила чарівний класицистичний ансамбль, оскільки в них на масштабній Круглій площі пропонувалося зведення нових архітектурних композицій. У цей доленосний для міста момент його Головний архітектор зробив все можливе й неможливе для того, щоб проект «центру соціалістичної Полтави» не відбувся. Завдяки миттєвій реакції, наполегливості та вмінню налагоджувати комунікаційні зв‘язки й вирішувати складні проблеми, Лев Семенович зумів консолідувати полтавських фахівців, підняти громадськість, переконати місцеву владу, отримати підтримку правління Спілки архітекторів СРСР. В результаті до реалізації було схвалено проект полтавських архітекторів, яким передбачалося дбайливе збереження архітектурної композиції ансамблю Круглої площі, реставрація будівель.
Зберігаючи радіально-кільцеву систему й регулярно-розпланувальну структуру ХІХ ст., органічно поєднану з природним ландшафтом, архітектори повоєнної Полтави намагалися максимально розкрити містобудівний потенціал за умов перманентного зіткнення інтересів майбутнього з потребами сьогодення. Жовтневий проспект був звільнений від промислових підприємств. Нашарування випадкової забудови ліквідовувалися, місця руїн перетворювалися на площі, бульвари. Створенню кожної з площ передувало проведення тимчасових виставок «досягнень народного господарства». Цей своєрідний PR–хід робив наміри головного архітектора і міської влади щодо напрямів перспективного розвитку міста прозорими, публічними і зрозумілими для громадян.
За всім цим сповна випрозорюється енергія Лева Вайнгорта, його пристрасність, жагуче бажання відродити рідне місто у всій його красі. По суті, за післявоєнні роки Полтава, яку ми зараз знаємо і любимо, була створена заново. Кожен відбудований чи новостворений об’єкт – це штучна робота, це результат напруженої колективної співпраці різних фахівців, яких надихав своїм ентузіазмом Головний архітектор.
Після героїчного відбудовного періоду сумнозвісна постанова 1955 року «Про усунення надмірностей у проектуванні та будівництві» започаткувала «зоряний час» масового індустріального будівництва. Містам фактично було відмовлено у власних процесах розвитку, оскільки вони вже не розглядалися як утворення, що живуть по законам історії, а перетворилися на об’єкти, де має функціонувати промисловість, а навколо неї – транспорт, соцкультпобут, житло тощо.
Для мислячого професіонала Л. В. Вайнгорта хибність такої містобудівної політики була очевидною. Свої думки щодо інституту головних архітекторів міста як аванпосту практики містобудування він неодноразово принагідно висловлював. А у 1992 році цілком відверто висловив своє давнє ставлення: «Все наше советское градостроительство ориентировалось на то, что города наши должны быть акумулятором производства. Оно стало первой категорией – мы развивали крупную промышленность. Это ошибка не только Полтавы, это ошибка всей нашей градостроительной политики. Если мы будем потрафлять развитию промышленности, города не будет».
У 1960-х роках набирали обертів процеси екстенсивного зростання міст й забудови приміських територій як зручних полігонів для розгортання будівельної індустрії. І, врешті-решт, настав момент, коли «радянська машина» перестала сприймати нормального, мислячого архітектора Лева Вайнгорта.
На архітектурному факультеті Полтавського інженерно-будівельного інституту розгорнувся другий великий проект Л. С. Вайнгорта – Архітектурно-педагогічний. Як один з «продуктів» цього проекту можу засвідчити про визначний педагогічний талант Головного архітектора Полтави. Одразу після вибору першої в своєму житті наукової теми «Еволюція архітектурного ансамблю Круглої площі в Полтаві» відчула «доросле» ставлення до себе й отримала можливість користуватися унікальними особистими архівами вчителя. Доторкнувшись до архівів, дуже швидко зрозуміла, яка величезна напружена робота стоїть за всім цим надбанням. Добре запам’яталося й те, з яким молодечим запалом Л. С. Вайнгорт обговорював тему, з яким інтересом підштовхував до наступних кроків наукової розвідки.
Лев Семенович завжди був сповнений творчих ідей, вмів гідно оцінити хорошу ідею та допомогти в її реалізації, в чому неодноразово мали змогу переконатися і колеги, і студенти. В студентські роки здавалося само собою зрозумілим, що нашого викладача добре знають в Ленінграді, Москві, Києві, Таллінні. Всі місця наших студентських практик – це результат дружніх контактів Л. С. Вайнгорта з колегами-професіоналами з різних міст.
На майданчику архітектурного факультету, в студентських проектах, посилених енергією молоді, творчі плани і задуми архітектора Л. В. Вайнгорта набували конкретних рис і – реалізовувалися у часі й просторі. Таким чином майстер з архітектури відродження повернувся до теми, яка його хвилювала з 1940-х років – відтворенню спаленої в роки Великої Вітчизняної війни садиби М. В. Гоголя у с. Василівці Полтавської області.
Проект третій: Микола Васильович Гоголь. «Год за годом писались курсовые. Потом пошли дипломы. И оказалось, что не все так безвозвратно утеряно. <…>И появились энтузиасты. Идея восстановления Гоголевского имения, кроме меня, увлекла полтавського художника Виктора Батурина. Третьим стал тогдашний заместитель начальника обласного управления культуры Дмитрий Павлович Кальной. На многие годы для нас троих это стало делом нашей жизни. <…>Историю наших трехлетних приключений в московских и киевских инстанциях, контактов с писателями, музейщиками и черт-те с кем еще в столицах и не столицах, мистических (в стиле Гоголя) совпадений и фантастических везений я напишу когда-нибудь отдельно. Кончилось все тем, что музей стоит».
На жаль, обіцяного «напишу когда-нибудь» не сталося. Маємо відроджений музей і добре розуміємо, що за виконаними у Василівці величезними роботами, за згуртованим колективом спеціалістів постає Головний архітектор, організатор і керівник цього проекту – Лев Вайнгорт, діяч державного масштабу, який взяв на себе відповідальність за розробку ідеї-концепції, проектного рішення та його реалізації. Навіть більше – він особисто активно працював на всіх рівнях, був першим директором заповідника. Чомусь не викликає сумнівів думка про те, що в цьому проекті архітекторові відродження «допомагав» особисто Микола Васильович.
По завершенні гоголівського проекту Лев Семенович повернувся до четвертого, також відкладеного у часі, проекту відновлення полтавського шедевру українського архітектурного модерну, який виявився останнім в його земному житті.
Хоча й вважається, що відтворення унікальної будівлі Полтавського земства було закінчено на початку 1960-х років, однак насправді лишилися незавершені роботи. Обійнявши посаду заступника директора з наукової роботи Полтавського краєзнавчого музею, Л. С. Вайнгорт заходився з притаманною йому заповзятістю продовжувати відновлювальні роботи на будівлі, яку він добре пам’ятав з довоєнних часів, долучаючи до цього кращих вітчизняних фахівців. Енергійні зусилля Лев Семенович спрямував на реставрацію центральної зали (добра нагода для цього з‘явилася після того, як простір зали звільнили від виробничих досягнень «розвиненого соціалізму»), на опрацювання концептуальних засад розвитку прилеглої до музею території.
Широким мисленням, яким він завжди охоплював все місто в цілому, своїм невичерпним ентузіазмом, прагненням до пошуку кращого рішення виходу з кризи, Лев Вайнгорт завжди наочно демонстрував, що він є дійсним Головним архітектором Полтави. Протягом всього життя й на будь-якому службовому місці він діяв згідно з професійним званням «головного будівничого», відповідально ставлячись до всіх завдань – від виділення ділянки під будівництво до проблем перспективного містобудівного розвитку, вирішуючи їх у важких, часом гострих ситуаціях боротьби відомчих чи приватних інтересів на користь суспільним потребам міста.
Лев Семенович відроджував й розбудовував Полтаву для її громадян, щоб їм зручно і затишно жилося у рідному місті, а не для розвою промисловості. Творча особистість архітектора ніколи не зупинялася на досягнутому. Лев Вайнгорт завжди жив і працював на декількох щаблях одночасно: у просторі генерування ідей, їх проектних розробок та просторі реалізації.
* * *
На превеликий жаль, фізичні особливості тіла в часі істотно обмежують можливості людини. Переконана, що особистісний потенціал архітектора Вайнгорта був би співмасштабним і викликам ХХІ століття. Принади новітнього українського олігархічного капіталізму не затьмарили б його ясний розум. Лев Семенович легко обходив би спокуси миттєвого збільшення власних статків ціною зради суспільних цінностей, професійних цілей і принципів (чим, на жаль, зараз «хворіють» багато фахівців з архітектури).
Навпаки, в умовах соціальних трансформацій, Головний архітектор Полтави з притаманною йому пристрасною залюбленістю у рідне місто, розбудовував би партнерські комунікаційні зв’язки з новим приватним замовником. І – з вишуканою майстерністю спрямовував би корпоративні й приватні капітали не тільки на отримання очікуваних замовником прибутків, але (й у першу чергу!) на забезпечення суспільних інтересів Полтави з користю для всіх громадян.
Полтаві надзвичайно поталанило: у ХІХ ст. класицистичні засади її архітектурного розвитку заклав М. Амвросімов і провідні зодчі європейського масштабу. У ХХ столітті у неї був справжній Головний архітектор Лев Вайнгорт, який, попри всі політичні й ідеологічні обставини свого часу, реалізовував просвітницький ідеал класицизму – ідеал людини, що втілювався у співмірності, завершеності архітектурних ансамблів у гармонійній єдності з мальовничим ландшафтом, у плідній взаємодії різних видів мистецтв. Настало ХХІ століття: хто підхопить прапор виваженого архітектурно-містобудівного розвитку Полтави?
Наталія КОНДЕЛЬ-ПЕРМІНОВА,
випускниця 1979 року архітектурного факультету
Полтавського ІБІ (тепер – ПНТУ ім. Ю. Кондратюка),
кандидат архітектури,
Полтава-Київ